«Крізь світло»

Годинами я сиділа нерухомо над полотном, тримаючи голку в непевних пальцях. Світ здавався таким жорстоким, що навіть мій погляд, здавалося, міг поранити її обличчя — ту беззахисну ніжність, якої я хотіла торкнутися лише пір'їною, а не рукою.

У роботу поволі входив страх бабусі — оборонити онуку від кожного уколу долі. Полотно під моїми руками перестало бути тканиною — воно стало живим, теплим, майже як її дитяча шкіра. Я не могла зробити перший прокол; здавалося, гостра сталь завдасть їй болю, ніби кожен рух голки по її обличчю стане ще однією раною в нашому розшматованому світі.

Але одного дня, під час чергової повітряної тривоги, я зрозуміла: не вишивати її — означало здатися темряві. Я не хочу, щоб онука успадкувала мій страх замість моєї сили.

Я почала збирати її образ по шматочку, ніби зшиваючи розбите дзеркало надії. Кожен клаптик тканини ставав островом тиші, який я виборювала для неї. Кожен стібок ставав тихою молитвою. Нитка за ниткою я намагалася вишити сам час — той час, у який вона народилася.

Я свідомо не робила обличчя ідеально гладким. У дні, коли серця розбиті, фальшива цілісність була б брехнею. Я лишила шви відкритими, лінії — розламаними. І тепер, коли дивлюся на портрет, я бачу не уламки — я бачу місця, де світло пробивається крізь тріщини; те світло, якого війна не здатна торкнутися.

Можливо, саме так народжується майбутнє: не з того, що випадково вціліло, а з того, що виявилося сильнішим за руйнування.

Це історія про мою онуку. Про Україну. Про любов, що бере голку, аби зшити роздертий світ докупи, стібок за стібком.

• РІК

  2025
• МАТЕРІАЛ

  Органза, муліне DMC
• ТЕХНІКА

  Двостороння гладь
• РОЗМІР

  28 × 42 см
• КРАЇНА

  Україна